Google Website Translator Gadget

пʼятниця, 18 лютого 2011 р.

ТРИ ПРОСТІ ПИТАННЯ ДОГНАЛІВЦЯМ!


1) Синод котрої Церкви обрав Антоніна Догнала, Ричарда Шпіржіка, Василя Гітюка і Роберта Обергаузера єпископами?

2) Коли Папа, Вселенський Архиєрей, підтвердив рішення про їхнє призначення на католицьких єпископів?

3) Хто вділив цим згаданим особам ці так звані "архиєрейські свячення"?

вівторок, 15 лютого 2011 р.

Про догналівську секту говорить прес-секретар УГКЦ


...Говорячи загально, ми не хочемо повторювати історіЇ, яка була навколо фільму та книги Дена Брауна «Код да Вінчі». Тобто не хочемо бути для секти з Підгорець рекламним агентством. Це я говорю про заходи на всеукраїнському рівні. Бо, повірте, мало хто із журналістів всеукраїнських ЗМІ взагалі щось знає про цю проблему. Частина щось чула, запитувала про офіційну позицію Церкви і зрозуміла як і що є насправді. А ще маленька частина є переконана у тому, що «догналівці» рятують Церкву (правда, у дивний спосіб – через відривання частини вірних (тому і називаю їх сектою) від церковної спільноти). Цю частину переконати важко, але не є неможливо. Подібна ситуація є і на загал у суспільстві. Тому проводити інформаційні заходи на всеукраїнському рівні є неправильно.

Інша справа – локальний рівень. Тут зроблені певні кроки у інформаційній сфері (правда, не завжди ефективні, чи не доведені до кінця: щось почали, але не закінчили). Але при цій нагоді хочу вам сказати, що не залишаємо цю проблему без належної уваги. Зараз готуємо інформаційні «продукти», які невдовзі побачите, почуєте, прочитаєте.


І ще одне. Те, що ми не реагуємо проти них, не означає, що ми нічого не робимо. Щодо догналівців, збоку Католицької Церкви уже все сказано: – вони є екскомуніковані. Ми не мляво реагуємо на їхню присутність у медіа просторі, а самі також є присутні у цьому просторі. Розповідаємо і вірним, і всьому суспільству про життя не якоїсь «правовірної», а Української Греко-Католицької Церкви, її історію мучеництва і підпілля, її розвиток сьогодні, її молитву і служіння. Це є наша активність. А активність "підгорецьких" скерована на обливання брудом ієрархії, виклинання «прибічників Гузара», захоплення храмів. Це не є діяльність правдивих християн, і ми не хочемо їм уподібнюватися.


о. Ігор ЯЦІВ, керівник Департаменту інформації Української Греко-Католицької Церкви


Веб-конференція РІСУ

понеділок, 14 лютого 2011 р.

Догналізм як соціальна проблема постмодерної Галичини


Сучасні проблеми українського суспільства багато в чому зумовлені тим, що після тоталітарного суспільства московсько‑комуністичного типу, українці за порівняно короткий період опинилися в епосі постмодернізму. Суспільні хвороби, що є характерними як для постмодернізму, так і для «совєтизму», існують в Україні у вигляді вибухової суміші. І найбільша частина цієї суміші добряче приправлена цивілізаційним розколом, що розриває Україну між Галичиною та Донбасом. Елементи тоталітаризму, змішані з елементами постмодернізму, власне і складають ту суміш, яку називаємо українським суспільством. Галичина, як «форпост» Заходу в Україні, є такою ж сумішшю, але зі значним переважанням елементів постмодерну, адже до 1939 року галичани жили в епосі модернізму, часто сповідуючи його «великі історії»: інтегральний націоналізм, лібералізм, навіть комунізм у певній формі.

Російська окупація Галичини 1939 року відкинула галичан у домодерну епоху, все ж таки не зумівши до кінця витравити з галицького менталітету залишки модерну. Якщо модерном називають часом великі міфічні системи, як ото комунізм, фашизм, нацизм, лібералізм, то у постмодерні ці міфи, які керували історією ХХ століття, стали спадком маргінальних груп. «Усе відносно» – ця фраза чи не найвлучніше описує менталітет постмодерну. Змінилися критерії істинності. Якщо від часів еллінізму до модерну включно критерієм істинності була узгодженість реальності та розуму, то в епоху постмодерну істинним є не те, що можна довести логічно чи навіть експериментально, а те, що функціонує, і особиста інтерпретація даних. Немає єдиного критерію істинності – істин багато. Ось тому все відносно. Практично не існує великої філософсько‑політичної системи, яка би пояснювала все, давала цілісний погляд на життя, історію, майбуття. Зрозуміло, що падіння міфів не могло не торкнутися релігійності людини постмодерну, яка в той час губилася в заплутаних джунглях уривків різних ідеологій. «Великі міфи», які пояснювали геть усе, практично відійшли в небуття. Немає цілісного погляду на життя, немає непорушної віри у світле майбуття. Хаос. Хаос думок, поглядів і світоглядів. Ринок ідей аж тріщить від переповнення, але жодна з цих ідей вже більше не претендує на виключну непомильність. «Може так, а може й ні», «може і так, і ні», «а може просто ніяк». Модерн характеризував сильний антиклерикалізм і сильне антихристиянське переконання. Падіння «імперій ідеологій» спровокувало втрату певності, релятивізм розбив людські взаємини і переконання, гедонізм замкнув кожного в його власному егоїзмі. Здається, що людині вибито з‑під ніг фундамент її існування.

Людина постмодернізму є перш за все усамітненою (самотньою), позбавленою своєї ідентичності, загубленою у нетрях дезінтегрованого соціуму. Усе це багато чим нагадує стан населення Римської імперії у перших століттях християнської ери. Як тоді, так і тепер, люди шукають задоволення своїх потреб у нових невеликих групках духовного спрямування. Дарма, що серед засновників таких групок є шахраї, люди психічно неврівноважені, а то й психопати. Усі прагнуть віднайти свою загублену ідентичність, приналежність до групи, клану, віднайти цілісний погляд на світ і на самих себе. Люди прагнуть вирватися з сірої анонімності, що її накидає сучасний стан суспільних стосунків.

Але і в своїх духовних пошуках люди постмодерну залишаються людьми постмодерну. З уривків різних релігійних систем, часто і протирічних, кожен ліпить власне кредо, кожен створює власну релігію. Попри те, що віра в реінкарнацію і водночас воскресіння неможлива. Головне, що це «функціонує». Логіка тут не потрібна. Навіть будучи членом ідеологічно‑тоталітарної групи, людина постмодерну «залишає» собі свободу щось приймати у своє вірування, а щось відкидати. Галичина з головою занурилась у постмодерн, але Церква цього не помітила. На відміну від Церкви на Заході, Церква на наших теренах не розцвіла масою внутрішньоцерковних рухів й організацій, а, навпаки, доклала максимум зусиль для внутрішньої консолідації й уніфікації. А спроби переламати ситуацію на краще, до конкретних позитивних результатів не привели. Як, наприклад, спроба літургійної реформи лише поглибила протиріччя між «восточниками» і «западниками». І не треба думати, що це був намір єпископату. Брак пастирської второпності на місцях часто зводив нанівець і найкращі починання ієрархів. Наша Церква навчилася виживати в умовах підпілля, і багато з цього було перенесено на часи свободи. Менталітет «переслідуваного уніята» занадто глибоко вкорінений у багатьох головах. У будь‑яких спробах різноманіття вбачається посягання на єдність. Одноманітність та уніформізм вважаються чи не найвищим благом для Церкви. В епоху постмодернізму такий менталітет мусить привести до соціальної поразки і маргіналізації. Але, дякувати Богові, він все більше відходить в історичний спадок. Незадоволення потреб мирян, які у свої більшості ментально вже ввійшли в епоху постмодерну, спричиняє виникнення певного антиклерикального менталітету в середовищі вірних, а особливо в містах і серед представників інтелігенції та освіченої частини бізнесових кіл.

Реальна заборона діяльності внутрішньоцерковних рухів на місцях та їхня маргіналізація лише підсилюють такий менталітет. Часто парохи не здатні навіть ментально прийняти існування таких груп на довірених їм парафіях. Власне з цього погляду легко пояснити відносну успішність догналізму на наших землях. Адже він дав людям те, чого не могла дати Церква того часу. Догналізм дав групку, дав відчуття приналежності (і то не будь‑якої, а елітної), дав більш‑менш зрозумілий для людини постмодерну світогляд, а також певний сурогат практичної духовності, що здатен задовольнити потреби «пересічного» шукача Бога. Кредо догналізму ще до кінця не сформувалося, але ядро його вірувань уже тепер показує чіткі ознаки релігійної системи епохи постмодернізму: еклектична суміш різних елементів католицизму, православ'я, східного нехристиянського містицизму і простого примітивного окультизму. Отже, не побоюся ствердити, що догналізм – типова релігія постмодерну, здатна задовольнити релігійні потреби певного кола «потребуючих». Але, як і більшість груп такого типу, догналістське утворення має і свої темні, деструктивні сторони. Однією з характеристик догналізму є його ґуруїзм. Тобто, щоб не сказав, чи не зробив Антонін (Ілля) Догнал, це вважається прямим одкровенням Святого Духа. Це ж трошки меншою мірою стосується й інших провідників угрупування. Тексти догналістських писань прирівнюються до богооткровенних текстів. Авторитет ґуру Іллі є незаперечним. Його слова і вчинки є нормою поведінки, хоч не і завжди вони є нормою мислення, його адептів. Відомо, що власне секти ґуруїстського типу є серйозним каталізатором суспільних проблем. Адже ґуру може наказати розірвати стосунки з батьками чи дітьми, залишити роботу, може закликати і до асоціальних вчинків, і його адепти готові виконати це незважаючи ні на що.

Цікаво й те, що догналісти не критикуютьреального надужиття у якихось царинах церковного чи суспільного життя, а власне наголошують на речах, які не є в Україні актуальними, або навіть на просто вигаданих страшилках. Прикладом такої вигаданої страшилки є так звана історико‑критична теологія (ІКТ у догналівських писаннях), хоча така річ просто не існує. На думку догналістів, це є чи не найголовнішою проблемою християнства. Іншим прикладом догналістської «боротьби» з «проблемами» є накидання українському суспільству антиґей тематики, яка в Україні не є настільки гострою, і, тим паче, не має суттєвого впливу на українське суспільство. При тому, що зовсім відсутня критика таких суспільних лих в Україні, як корупція, тотальна безвідповідальність, аборти, проституція, алкоголізм, наркоманія та інші. Вони зовсім не говорять про таку важливу проблему внутрішньоцерковного життя, як надзвичайно незначна заангажованість мирян у церковному житті. Але для невдоволених людей, які не обізнані у богословських тонкощах та реальному змісті певних соціальних чи політичних термінів, така «критика» видається аргументованою та високоінтелектуальною відповіддю на їхні пошуки і незадоволення. Неважливо, що і як критикується, головне, що це відбувається. Такий критиканський менталітет виставляє реальний стан Церкви і суспільства в Україні суто в чорних тонах. Цей критиканський менталітет не прагне реальних змін на краще, а лише, обливаючи брудом інших, хоче виглядати на цьому фоні «білим та пухнастим». Такі критикани прагнуть показати, що «все пропало», щоб виправдати відсутність власної конструктивної суспільної позиції. Іншою проблемою соціального характеру є деструктивний вплив догналістської ініціації на психіку ініційованих. Використання практики так званої «бойової» молитви призводить до змінених станів людської свідомості, спричинюючи стан схожий до гіпнотичного. Саме тоді адептові вкладається потрібна для провідників секти програма. Неможливо гарантувати, що ці установки не є деструктивного характеру.

Програма догналівських «реколекцій» розрахована на переображення людини у войовничого фанатика, що ототожнює свою приналежність до секти з приналежністю до малої групи вибраних, які майже 100% осягають спасіння. Таке перепрограмування особистості спричиняє в адептів догналізму асоціальний тип поведінки, коли безапеляційно відкидається будь‑яка думка інших, яка не узгоджується з постулатами і догмами догналізму. Гостре засудження і несприйняття будь‑якої поведінки інших, навіть найрідніших, яка не відповідає стандартам догналізму. Наприклад, засуджується будь‑яке користування телевізором, навіть для огляду інформаційних випусків новин. Самоізоляція від «грішного світу» призводить до соціальної самоізоляції особи, розриву сімейних стосунків, неадекватної поведінки на робочому місці. Інтереси секти – понад усе. Така деструктивна поведінка є характерною практично для всіх адептів догналізму. Варто зазначити, що догналізм має свою політичну програму, яка полягає у прагненні нав'язати свої цінності всьому українському суспільству. Причому можна вважати за певне, що це нав'язування не мало би відбуватися мирним шляхом. На думку догналістів, без пролиття крові зміни на краще в українському суспільстві неможливі, оскільки Україна не покаялася (тобто не прийняла проповідь догналізму). Без пролиття крові нема прощення гріхів, а без прощення гріхів немає добробуту. Запобігання перед посадовими особами РФ та РПЦ, пропаганда антиєвропейства і пропозиція інтеграції України, Росії та Білорусі, явно вказують на промосковську складову в політичній програмі догналізму.

Можна би було детальніше, не в таких загальних рисах розглядати цю проблему, вишукувати ті чи інші моменти, аналізувати їх і робити певні висновки, але це не є завданням цієї статті. Ця стаття є лише спробою показати, що догналізм не треба сприймати як на проблему суто богословсько‑дисциплінарного характеру, так само, як не потрібно від неї відмахуватися, як від набридливої мухи. Треба спокійно її дослідити і зробити належні висновки. З усього сказаного можна побачити, що догналізм є не внутрішньоцерковною проблемою, а соціальною. Його виникнення багато в чому зумовлене соціальними, а не релігійними чи богословськими чинниками. І, власне, як соціальна проблема він потребує свого переосмислення. Сьогодні ще ніхто не спробував оцінити догналізм та показати, наскільки небезпечним він є для українського суспільства. Дехто відмахується, мовляв, догналізм – це уніатська проблема, бо він виник в уніатському середовищі, тому нас це не стосується. І часто представники УАПЦ та певних протестантських деномінацій співпрацюють з догналістами. Але зовсім не зауважується те, що екс‑греко‑католики є не єдиними жертвами догналізму. Останнім часом ряди догналістів почали поповнювати і представники некатолицьких віросповідань, зокрема православні та протестанти. Догналізм уже вийшов за межі «уніатської» проблеми. Догналістські осередки у Словаччині, де недавно три римо‑католицьких священики перейшли у догналізм, за що й були екскомуніковані, свідчать про те, що він вийшов за межі й української проблеми. Не хочу бути злим пророком, але виглядає, що догналім має свою стабільну базу в Україні й, очевидно, в Словаччині. До речі, соціальний стан Словаччини багато в чому близький до соціального стану Галичини. Розширення зони постмодернізму в Україні може призвести до розширення зони впливу догналізму, який у не так далекому майбутньому може стати серйозною соціальною проблемою всієї Української держави.


о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: часопис «Патріярхат», ч. 1 (січень – лютий 2011)


http://news.christusimperat.org