Google Website Translator Gadget

вівторок, 25 жовтня 2011 р.

Погнулася золота підкова…


Цього літа мені випала казкова подорож «Золотою підковою» України – замками Олеська, Підгірців та Золочева. Львівщина та стародавні легендарні замки, здавалося б, що ж може бути краще? Що більше, саме в Підгірцях колись знімали «Трьох мушкетерів». Звичайно, приходила думка про горезвісних підгорецьких сектантів-догналівців, але я її відганяла банальним заспокоєнням, що це, мовляв, «десь далеко, скраєчку, і навіть не варто про них думати, і не видно їх зовсім…» Та не так сталося, як гадалося, – після цієї поїздки в мене так і застиг образ погнутої золотої підкови. Погнутої просто посередині.

Уже на під’їзді до Підгірців то тут, то там зустрічалися бабці, які пішки, з кравчучками чимчикували у напрямку села. Дивний вигляд, активна жестикуляція, нездорове захоплення в очах – дивлячись на «паломниць», згадала я розмову з одним священиком, що відбулася кілька років тому, геть зіпсувавши приємний гіркуватий смак вишуканої львівської кави. Коли випадково заговорили про Підгірці, він відмахнувся: мовляв, не наші це проблеми. Так ось, бабці змусили мене хоча б подумки завершити ту давню дискусію, коли в мене забракло аргументів «проти». Добре, отче. А оці душі, що фанатично тягнуть свої кравчучки до загибелі, це чия проблема? Проблема, а швидше – трагедія, рана на Тілі Церкви. Де ж пак, Церкві болить, а нам – ні, виходить?

…Та вже за кілька хвилин від моїх роздумів не лишилося й сліду, бо дух захопило: прямо перед нами стояв красень-храм, що за всіма ознаками мав би бути побудований сторіччя зо три тому для католиків латинського обряду (до якого я теж належу). Так і виявилося. Перлина архітектури, винятково гарна святиня ХVIIІ ст., вона була задумана колись як усипальниця графом Вацлавом Жевуським, власником Підгорецького замку. Пізніше храм Воздвиження Святого Хреста та св. Йосипа став парафіяльним. Одним вухом слухаючи історичну інформацію, я вже майже наблизилась до храму, коли мій провідник категоричним тоном попросив зупинитися. Виявилося, що саме ця святиня, переживши кілька воєн та державних устроїв, найгірше своє випробування отримала в ХХІ ст.: саме тут тепер «резиденція» підгірської деструктивної секти, яку ми вже звикли йменувати «догналівською» від імені Антоніна Догнала.

Історія цієї людини – яскравий приклад того, що жодна проблема не з’являється з пустого місця і не зникає в нікуди. І приділяти увагу кожному тривожному сигналу треба завчасно. Отже, Догнал і його однодумці від 2008 року офіційно відлучені від Церкви, їм належить кара Великої Екскомуніки, підтверджена Святим Престолом. Свого часу Антонін Догнал відзначався недотриманням Церковного Вчення, ще в Чехії, коли був католицьким священиком латинського обряду. Однак 1991 року в Варшаві він раптово змінив обряд, став монахом-василіянином. Подальші чисельні порушення канонічного права (а попри це Догнал ще примудрявся викладати догматику!), призвели до того, що 2005 року його виключили з Ордену Святого Василія Великого разом зі «співбратами» – чехами Маркіяном В. Гітюком, Методієм Р. Шпіржіком та словаком Самуїлом Р. Обергаузером. Нині вже вони самі проголосили себе єпископами, ба навіть Синоду УПГКЦ – «Української правовірної греко-католицької церкви». Повелося за цією «великою четвіркою» писати листи, відлучати, диктувати свої умови… Не сьогодні-завтра «відлучать» Папу – і ми ще почуємо не лише про «візантійський католицький патріархат», що його вимислили підгорецькі горе-монахи, але й про нового «папу».

Оминаючи всі деталі цієї історії (зокрема, нещодавні прикрі новини з Італії), прямую до підсумку, базуючись на свідоцтві дівчини, яка не так давно покинула підгорецьку секту. Вона зауважує: «Ця секта маніпулює людьми. Не знаю, як звідти витягнути маму. І думаю, вона могла б перейти у справжню Церкву. Але тільки, якби переконалася, що там дають добрі духовні знання. Адже «догналівці» тим і привернули увагу вірних, що проводять ґрунтовні реколекції, виголошують сильні емоційні проповіді. Вони говорять своїм парафіянам, що у інших Церквах і причастя несправжнє, і священики нічого не навчають. […] Не уявляю, як людей витягнути з цієї секти. Вони прив’язані. Думаю, треба зробити якусь віднову в Церкві, щоб було більше наук, щоб зацікавити тих людей, щоб вони зрозуміли, що в іншій Церкві є Бог».

Ось так… До жирних сектантських рук спроможний не втрапити лише той, хто добре озброєний – і з боку Вчення Церкви, і з боку нашої справжньої Традиції, тої, яка пишеться з великої літери «Т». І тут варто задуматися кожному католику зокрема, що він на своєму місці робить доброго для того, щоб злу не стало місця? Не варто зосереджуватися суто на бідах – здається мені, що догнали, ковпаки та вірні останки – це лише те, що Господь допускає в момент, коли всі ми забуваємо, до чого покликані. Дуже гарно та лаконічно це висловив св. Петро: «…А Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (1 Пт 3, 15).

Ірина Максименко

http://catholicnews.org.ua